Що таке польський «театр публічний»?

 

Джерело публікації: http://culture.pl/ru/article/shcho-take-polskiy-teatr-publichniy


Зрозуміло, що будь-який театр є публічним, твориться для публіки, публічно обговорюється тощо. І перекласти це визначення варто було б, апелюючи до вже відомих українцям явищ, таких як "суспільний" (Суспільне телебачення) чи "громадянський" (громадянське суспільство). Не державний театр чи національний театр, а театр громадянського суспільства. І це дуже важливо для розуміння феномену сучасного польського театру.


Проблема визначення та періодизації пов'язана з цілим комплексом аспектів: політичних, економічних, естетичних тощо. Про що польське суспільство та професійна спільнота активно дискутує у різних форматах в останні роки.



Театр і королі


Сейм Республіки Польща ухвалою від 5 грудня 2014 року оголосив 2015 рік роком польського театру.


Чому саме 2015 рік ювілейний для польського театру? Чому - 250-річчя?  Наприклад, оперний театр у Варшаві з'явився ще у 1748 році з ініціативи короля Авґуста ІІІ. Збудований за взірцем Дрезденського Оперного театру, це був придворний театр, що давав вистави тільки тоді, коли король перебував у Варшаві, але вистави також могла відвідувати шляхта та заможні міщани, які після попередньої резервації отримували безкоштовні білети. Від січня 1762 до Великодня 1763 року вистави були доступні для всіх два рази на тиждень, однак гралися французькою мовою, що, звісно, значно звужувало глядацьку аудиторію.


На початку правління короля Станіслава Авґуста Понятовського в театрі виступали три трупи: французька, італійська, а від 19 листопада 1765 року - польська. Королем був оголошений конкурс, у результаті якого повстала п'єса "Непрохані" Юзефа Бєлявського, що по суті була сатирою на поляків, які культивували "сармацькі" традиції. Це було сценічне висміювання старосвітськості, образу вічно п'яного, розумово обмеженого, одягнутого у старомодний кунтуш поляка, який готовий блокувати будь-які реформи, що загрожують його приватним інтересам, та не в стані мислити категоріями державних інтересів. На противагу цьому висувався модернізаційний проект держави, освіта та взірець Західної Європи. Така собі сценічна баталія фрака з кунтушем.


Отже, дату народження польського театру свідомо пов'язують із появою п'єси польською мовою з сучасною проблематикою та доступністю театру для всіх громадян, хоча будинок для театру (театральна архітектура), театральні трупи та вистави з'являються в Польщі раніше.



Театр – атрибут модерної держави


Дуже важливим також для польського театру є те, що він повстає в момент, коли зароджується польський парламентаризм, ведуться активні, навіть драматичні, дебати в польському сеймі, невздовзі повстане конституція і шляхта втілюватиме демократичний устрій, наприклад, шляхом вільних виборів.


Не менш важливим є те, що театр повстає як проект модернізаційний, як такий, що розвиває державу, робить її кращою, націленою на майбутнє.


Отже, сучасний польський театр ідентифікує себе як проект, народжений у  демократичній модерній державі або, принаймні, державі, яка хоче стати демократичною та модерною.


Але Польща, як і Україна, за останні 250 років не завжди була незалежною та демократичною країною. І в такі періоди польський театр перетворювався на осередок збереження та охорони польської культури і мови. Часом, якщо вдавалося, також на колиску опозиційного та критичного мислення щодо окупаційної влади. Ця напруга в стосунках "театр - держава" відчутна дотепер. "Театральний нотатник" випустив число з назвою "Театр громадянського суспільства під загрозою", у ньому, серед інших, вміщені статті Даріуша Косінського  (заступника директора Театрального Інтституту) та Дороти Бухвальд (директора Театрального Інституту): "Скільки театру в державі?" та "Скільки держави в театрі?". За останні 25 років  у Польщі  були проведені радикальні реформи також і в галузі культури, зокрема в театрі. Змінився адміністраційний устрій, окрім національних, з'явилися театри обласні, міські, а також приватні та незалежні театральні ініціативи. Вони мають різні джерела та схеми фінансування. Але більшість із них має своє приміщення та постійну трупу і працює як репертуарні театри.



Нове обличчя польського театру


З 1989 року загальна кількість театрів у Польщі суттєво не змінилася.  Якщо деякі театри припинили своє існування, то з'явилися нові. Тобто інфраструктура була збережена навіть у часи кризи та реформ. Більше того, у сенсі естетичному загальна картина урізноманітнилася завдяки експериментальним осередкам та альтернативним групам, які в комуністичній Польщі могли інсувати хіба підпільно.


З'явився Театральний Інститут, який є фактично департаментом міністерства культури, відповідальним за театр, та адмініструє й втілює різноманітні програми та ініціативи, що особливо помітно у цьому ювілейному році. Театру у цьому році в Польщі буде більше, при чому не лише в театрі. Театр буде на телебаченні та радіо, на виставкових майданчиках та галереях, на Варшавському книжковому ярмарку, у школах та бібліотеках, навіть у стріт-арті у міському просторі по всій країні.


За останні 15 років змінилося обличчя польського театру. Воно помолодшало. З'явилася нова потужна драматургія з виразним голосом та позицією, нова режисура, ефективні директори театрів, вдумлива та безкомпромісна критика. Величезна увага приділяється освітнім театральним програмам. Трохи зменшилася кількість акторів та музикантів, натомість з'явилися арт-менеджери, фандрайзери та театральні педагоги, які працюють не в театральних, а в звичайних школах та освітніх осередках. Тобто зміни в польському театрі після 1989 року відбуваються у напрямі: від державного театру до театру громадянського суспільства.


Польський театр існує за кошти платників податків. Не тільки той, що ми в Україні звикли називати театром державним. Навіть приватні театри та незалежні ініціативи мають доступ до державного бюджету у вигляді грантів, конкурсів тощо. Оскільки дискусій щодо українських театрів ані в суспільсьтві, ані в театральній спільноті останнім часом не виникало, то легше навести паралель із телебаченням. Про це ми принаймні говоримо зараз у медіа та на своїх ФБ-сторінках. Чомусь теперішньому керівнику Першого національного було дуже важливо, окрім прийняття відповідного закону, змінити також назву, яка розкриває суть і головні принципи явища. Перший національний канал (державне ТБ) став тепер Суспільним мовником. Очевидно, що справа не тільки в ребрендінгу та зміні лого. Нова команда та журналістська спільнота хоче донести важливе повідомлення до українського суспільства: ми тепер говоримо (мовимо, промовляємо) для вас і від вашого імені: ми і є ви - супільство. Так, ви платите податки, і ми за ці податки творимо ТБ, але творимо не для держави та урядовців, але для вас і заради вас. Ви можете нас не дивитися, але всі громадяни України мають право на доступ до об'єктивної, неупередженої, правдивої інформації, яку Суспільне ТБ має забезпечувати за наші (кожного з нас) гроші. Отже, якщо ми коли-небудь доростемо до широкої публічної дискусії про театр в Україні, то, скоріш за все, перестанемо називати театр державним, академічним, національним, народним, імені Шевченка-Франка-Лесі Українки тощо, а в процесі дискусій виробимо своє бачення, яким має бути сучасний український театр, що існує за гроші платників податків. Чи буде він, як у Польщі, важливим чинником громадянського суспільства, чи залишатиметься архаїчною неконкурентоспроможною інфраструктурою з занедбаною нерухомістю та низько оплачуваними акторами і режисерами – це залежить від усіх громадян України.



Квиток за 250 ґрошів


Польський театр, як і український, не може вижити виключно за гроші платників податків. Тому театр мусить продавати квитки, час від часу здавати в оренду своє приміщення, шукати спонсорів та балансувати у пошуках компромісу між фінансовим комфортом, творчою незалежністю та конкурентноспроможністю. Театр – мистецтво дороге, і зменшення поточних витрат може призвести до його зникнення. Дорота Бухвальд (директор Театрального Інституту), пояснюючи, як впливає бюджет театру на його репертуарну політику, наводить символічний приклад. Для того, щоб поставити хрестоматійний твір "Весілля" Станіслава Виспянського, у трупі театру має бути тридцять п'ять професійних акторів різного віку та амлуа. З шестидесяти чотирьох польських драматичних театрів лише вісім можуть прямо зараз, без додаткових зусиль поставити "Весілля". Питання виживання та стабільності є відкритим і не розв'язаним для всіх європейських театрів в умовах ліберальної ринкової економіки. Що не заважає польському театру не перетворюватися на один великий комерційний проект. А це вимагає значних зусиль та саморефлексії.


У європейських країнах до театру ходить приблизно 4% населення. Театр не належить усім, але для всіх відкритий, доступний. 23 травня 2015 року (у рік 250-річчя польского театру громадянського суспільства) більше 100 театрів у 42 містах по всій Польщі гратимуть вистави, квитки на які можна придбати за символічних 250 ґрошів (2,5 злотих). Зазвичай квитки коштують, приміром, у Варшаві від 20 до 120 злотих. Буває й дорожче. Акція 23 травня проводиться вперше і головно для тих, хто не ходить до театру часто, щоб показати, що театр є місцем доступним та відкритим для всіх. Цікаво, що квиток за 250 ґрошів можна купити лише в касах театру, отже, все, що потрібно – це хотіти прийти в театр. Сама акція є частиною програми міністерства культури та національної спадщини "Доступна культура", спрямованої на подолання бар'єрів, у тому числі соціальних. Практично на кожну виставу, щодня в польських театрах можна за символічні гроші придбати контрамарку за півгодини до початку спектаклю. Існують також спеціальні програми лояльності для молоді та студентів. Наприклад, у травні цього року у варшавському театрі імені Арнольда Шифмана студенти можуть придбати квитки на будь-яку виставу за 15 злотих. Отже, відкритість та доступність – дуже важливі для польського театру.



Театр – не продукт; Голгофа - пікнік


У своєму бажанні бути відкритим польський театр також наполегливо відстоює своє право на свободу слова та творчий експеримент, як у стосунках із владою, так і у стосунках із глядачем. На Конгресі Польської Культури у Кракові в 2009 році була озвучена важлива теза: "Театр не є продуктом, а глядач не є клієнтом." Новий імпульс до поновлення такої дискусії дав скандал, що трапився минулого року довкола відміни вистави аргентинського драматурга та режисера Родріґо Ґарсіа "Голгофа Пікінік" на фестивалі "Мальта" у Познані. Група активістів звернулася до директора фестивалю з вимогою відмінити виставу, оскільки вона ображає їхні релігійні почуття. Серед інших, наводився аргумент, що ці люди є платниками податків і не хочуть, щоб за їхні гроші в театрі було показано щось, із чим вони не згодні. Не дивлячися на те, що директор фестивалю намагався пояснити, що вистава не містить жодних образливих чи антихристиянських закликів, до протестів долучилися представники католицької церкви, футбольні фанати. Вони обіцяли організувати блокування театру і фактично масові заворушення в місті, якщо виставу не відмінять.


В одному з листів, адресованих фестивалю, містилася пропозиція для митців: "Знайдіть собі безлюдний острів десь на краю світу і там показуйте свої неподобства". Мер міста став на бік протестуючих, а поліція заявила, що не зможе гарантувати безпеку акторам та глядачам. Отже, виставу було скасовано за тиждень перед запланованим показом. Але театральна спільнота розцінила цю ситуацію як прояв цензури і наступ на свободу слова. Тому було прийнято рішення, тепер уже театральними активістами, провести читання п'єси "Голгофа Пікінік" та відео-покази вистави, яку відмінили у Познані, в ті самі дні у багатьох інших театральних осередках по всій Польщі. Практично всі читання та покази відбулися з посиленими заходами безпеки та серйозними ускаладненнями. Противники вистави пікетували театри, футбольні фанати хуліганили і пробували пронести та розлити в приміщеннях невідомі речовини (можливо, отруйні). У деяких менших містах театральні осередки, більш залежні від місцевої влади, змушені були або взагалі відмовитися від читань, або перенести їх у приватні приміщення. Актори різних варшавських театрів вийшли на вулицю та організували читання п'єси перед Палацом Науки і Культури, подібна акція відбулася й у Познані. Тут також були пікети опонентів і спроби зірвати читання. Загалом чит=ання та покази вібулися у більш ніж тридцяти театральних осередках по всій Польщі. Роман Павловський (театральний критик та куратор) вважає таку мобілізацію театралів перемогою, але з гірким присмаком. Він пояснює це тим, що сама п'єса і вистава у цьому протистоянні відійшли на другий план, а дискусії відбувалися виключно у політичній, аж ніяк не в естетичній площині. Зрештою, ніхто з противників вистави ніколи її не бачив і не побачить. Оптимізм викликає те, що мер Познаня, який чинив тиск на митців, не був переобраний на наступний термін.



Публічна дискусія як лекція для українців


Згадуване вже число 20 "Театрального нотатника" засвідчує, що сама театральна спільнота готова до відкритої публічної дискусії і вкотре таку дискусію ініціює. Українським театралам та й цілому суспільству варто прислухатися до хору польських інтелектуалів, оскільки в очікуванні українських реформ нам рано чи пізно доведеться поставити ті ж самі питання: собі, владі, суспільству.

Єжи Хауснер: "Якщо ми будемо вимірювати значення культури лише розмірами ВВП, то випихнемо культуру в таке місце, куди її не варто запихати. Тобто визнаємо, що в культурі важливим є тільки те, що має безпосередню економічну вартість, важливими є прибутки, отже, тільки те, що продається." 


Даріуш Косінські: "Театр публічних дебатів – навіть жорсткий та контроверсійний – має ту базову цінність, що вириває нас із байдужості й святого спокою, зосередженості на собі та своїх справах, схиляє до осмислення проблем спільноти."


Дорота Бухвальд: "Зміни відбуваються дуже швидко. На публічній сцені завзято змагаються місія та економіка; виключно від держави залежить, хто переможе".


Бартош Шидловський: "Треба розуміти, що спосіб розмови про культуру в останні роки був нав'язаний нам чиновниками, а не випрацюваний мистецьким середовищем."


Піотр Крущинський: "Завданням митця є прищепити вірус неспокою, який діє на наші емоції, на "глибоко заховані в нас поклади людяності", яких ми самі часто не в змозі видобути з себе".


Роберт Школьмовскі: "За гроші платників податків фінансуються десятки суспільних потреб, відповідно, утворився великий харчовий ланцюг, а культура та мистецтво роками нидіють на самому кінці цього ланцюга".


Аґнєшка Ґлінська: "Ніхто ще не знає, яким чином стануться очікувані зміни, але ми всі усвідомлюємо, що так далі бути не може. Ми вже дійшли до стіни і б'ємося об неї головою".


Мацей Новак: "Остання чверть століття є цілковитим занепадом надій, пов'язаних із місцевим самоврядуванням".


Данута Марош: "Частина організаторів [культур=ного життя] не має впевненості в тому, що має справу з важливим суспільним завданням".


Кшиштоф Мєшковскі: "Чому люди культури мусять постійно доводити, що вони потрібні? Ми потребуємо держави так само, як і держава нас. Театр у наші дні виступає у ролі медіатора між суспільством і владою".


Павел Свьонтек: "Коли ти платиш за театр, до якого не ходиш, то платиш за групу людей, які потребують незалежного мистецтва […], платиш за надію на мудрішу демократію в майбутньому або принаймні за ідею та снобізм існування такої галузі культури".


Аґата Сівяк: "Підписуючи чергову петицію, суть якої обмежується виключно вимогою збільшення дотацій, ми звільняємося від відповідальності за переосмислення та переформатування системи".


Аґнєшка Вольни-Гамкало: "Театр покращує обіг думок і суспільної рефлексії".


Рафал Венгжиняк: "Парадоксально, що в суспільстві, значною мірою консервативно-католицькому, не існує театрів, що увічнюють або захищають традиційні цінності".


Міхал Кайка: "Не забуваймо, що театр у нашій країні має багату традицію і будь-яке політичне втручання не тільки буде неприйнятним, але може серйозно зашкодити театру. Польська традиція спирається на великих бунтівників та сильні інституції […]".


Матеуш Венгжин: "Державний бюджет повинен виділятися не тільки з огляду на мистецьку вартість, але також враховувати вплив на активність громадян".


Кшиштоф Шекальскі: "Я акторка, яка думає. Знаю, що є такі, які голосно з цього сміються".

Історія польського театру громадянського суспільства починається з вистави, яка закликає поляків до змін. Від 1765 року польський театр постійно до чогось закликає, переконує, пояснює, ображає, втрачає та надихає. Польський театр не старається бути приємним і зручним та лише розважати публіку, він старається бути цікавим і ВАЖЛИВИМ для суспільства.


Текст: Світлана Олешко – засновниця та керівник театру "Арабески" у Харкові. Зараз перебуває у Варшаві у рамках Стипендіальної Програми Міністра Культури Республіки Польща Gaude Polonia.



Джерело публікації: http://culture.pl/ru/article/shcho-take-polskiy-teatr-publichniy